Живе радіо
Ave, Maria
Живе in Rock
Жива класика
Laudate Dominum


10 заповідей – Закон, який Бог дав людям на допомогу, а не для обмеження, – отець Назар Гавриляк

%d0%b7%d0%b0%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d1%82%d0%b0%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d1%8f  1

Десять Божих заповідей – перший моральний кодекс Біблії, ще зі Старого Завіту. Світ змінюється, але певні речі залишаються такими, як і тисячі років тому. Проте у нинішньому світі час від часу, як уже було в історії не раз, лунає – чи не застаріли ці заповіді, чи не треба їх змінити чи, бодай, пристосувати до сучасного життя? Про те, чому виникають ці питання, і чому певні залишаються незмінними у своїй сутності – у «Вечірніх діалогах з душпастирем» розважав отець Назар Гавриляк.

10 заповідей Бог дав людям на допомогу, а не для обмеження

Отець каже: часто доводиться чути, що Божі заповіді – то для ТИХ часів, а зараз світ зовсім інший, тому «Бог має переглянути ситуацію і якось нам допомогти». Так, це звучить інфантильно, проте такі інтенції – висловлювані чи ні – є. Як і думка, що ці настанови втратили актуальність і потребують підлаштування під сучасну людину і її потреби.

«Але ці десять заповідей – Закон, який Бог дав людям через Мойсея на допомогу, а не для обмеження, оскільки кожен вчинок, думка чи дії мають наслідки, – каже отець Назар. – Якщо ж нам, сучасним людям, ця допомога не підходить, то, думаю, людині завжди чогось бракуватиме…»

І якщо із заповідями «не убий», «не вкради» чи «не свідчи неправдиво», які стали нормами кодексів звичаєвого права людського суспільства, ніби все зрозуміло, то інші заповіді справді можуть видаватися анахронізмом. Проте чи так це?  

Перша заповідь: «Я – Господь Бог твій, і нехай не буде у тебе інших богів, окрім мене»

«Наші прародичі – Адам і Єва, мали лише одну заповідь – не їсти плодів з дерева пізнання добра і зла. І все одно спокусилися її порушити, – каже отець. – «Хочете бути, як Бог?»  – спитав Змій. Інша річ, що Єва не знала, що означає – бути як Бог…»

Багато людей у сучасному світі хоче бути саме «як Бог» - жити у своїй «зоні комфорту», де панують їхні і тільки їхні закони і правила.

«Так, інколи ми робимо богів із самих себе, ставимо себе у центрі, навколо якого все повинно обертатися, – каже отець Назар. – Звичайно, потрібно дбати про себе, працювати над собою, прагнути до чогось, але… Просте питання: чи комусь біля нас добре при цьому всьому? Чи добре має бути лише і в першу чергу мені? А більшість так і живе, і сьогодні ми знову падаємо через своє велике «я» і егоцентризм…»

Чи розважаємо над цією першою заповіддю – чим і як ми ображаємо Бога, порушуючи її? Бо робимо це дуже часто, навіть не усвідомлюючи цього. По-перше, коли самі стаємо цими «богами». І, по-друге, – коли щось стає для нас цим богом: статки, статус, слава, влада тощо.  

«В сучасному світі є дуже багато різних «богів», – каже отець. – Що ми могли побачити у часі карантину, не виходячи з власного дому, у своїй сім’ї? Поглиначів нашого часу – телевізор, комп’ютер, телефон, які забирали цей час і який можна було витратити на спілкування чи щось корисне. Так, був і залишається страх – що буде завтра, і кожен шукав якогось заспокоєння, забуття, втечі в ігри, у погані звички, які забирають наш час і нас самих, стають важливішими над усе… Якщо подумати, то скільки ми собі створюємо тих «божків» – з речей, звичок, побуту…»

Друга заповідь: «Не взивай надаремно імені Господа Бога твого»  

Отець Назар звертає увагу: в даному випадку йдеться не лише про звикле «О Боже!» чи подібні слова, а про те, як і що ми говоримо загалом.

«Якби ми спочатку думали, а потім говорили, – світ став би іншим. Але згадаймо, скільки всяких слів ми сказали одне одному, як інколи важко стримати свій язик і давати раду своїм емоціям і бажанню відповісти, вдарити словом? Сучасна людина не часто замислюється не лише над тим, як і що вона говорить, а й для кого і для чого… Бо, якщо подумати, то занадто багато – заради себе, заради самоствердження, вивищення себе…»

Третя заповідь: «Пам’ятай день святий святкувати»

Бог створив світ за шість днів і на сьомий відпочив. Але – чи міг Бог втомитися у своєму творенні? Напевно, ні. Напевно, цей сьомий день Бог створив для себе і для людини, для сім’ї.

«Цей день – день сім’ї, у якому наша родина – Бог, – каже отець Назар. – Тому ми разом з Ним починаємо цей день із Святої літургії – у храмі чи, останнім часом, вдома, і проводимо його зі своїми ближніми. Правда, зазвичай, все відбувається не зовсім так, навіть під час літургії – телефон, диван (якщо ми вдома), якісь думки і клопоти повсякчас відволікають нас від головного, світ постійно нам щось пропонує, пропагує, розмиває це головне. Навіть сім’ю як таку…  Проте є певні правила – чи закони, які створила природа і створив Бог, і щодо яких людина думає, що може їх змінити. Звісно, можна спробувати – але будуть і наслідки. І коли ми їх пожинаємо, маємо нарікати тільки на самих себе… »

Отець Назар розповідає: на реколекціях часто ставить присутнім питання – навіщо ви ходите у неділю до церкви? І більшість навіть молодих людей кажуть – тому що є така внутрішня потреба. Є потреба бути присутніми на літургії, бути її учасником.

«Іншими словами, ми хочемо бути з Богом родиною, близькими друзями, – каже отець. – Коли ми є з Богом, у більшій спільноті – cім’єю чи великою Христовою Церквою, розуміємо, наскільки важливим для нас є таке спілкування з Богом і у Бозі. І тоді наша участь у спільній молитві стає природною потребою – коли ми не «відбуваємо» її, не примушуємо себе, а говоримо з Богом, як з добрим другом і люблячим Батьком…»

Четверта заповідь: «Шануй батька і матір, щоб тобі було добре…»

Сучасний світ каже: не можемо говорити про добро загалом і для всіх, тому що для кожного воно своє, особливе і унікальне. Все так, але, з іншого боку, повертаючись до розважань про «богів» – якщо добре мені, це не означає, що добре бодай ще комусь. Із цього випливає наступна теза сучасності: «не влаштовує – звільняйся, йди». І таких моментів в житті так багато – на роботі, в сім’ї, у стосунках… А ще ж є старе «совкове» – «незамінних немає»…

«Рано чи пізно постає питання: до якого табору належимо ми, – каже отець Назар. – Хто ми? Ті, хто йде із сучасним світом, але пам’ятає, що всі ми – Божі діти, чи ті, хто йде вперед, по головах, і хоче ще й Бога змінити під себе? І коли кажемо – та ну, година молитви в неділю – то забагато на наш час, це колись можна було собі дозволити… Але, якщо так, то й просити у Бога маємо право стільки, скільки віддаємо Йому часу, хіба не так? Адже Богові від нас, за великим рахунком, не потрібно нічого, окрім нас самих, а отже – нашого часу з Ним, нашої присутності у Ньому… »

Практика спільної молитви у сім’ї – це шанування і Бога, і родини. Отець згадує одного чоловіка в дуже поважних літах: його рецепт щасливого родинного життя був простим – «не було дня, щоб ми лягли спати, не помирившись, якщо таки сварилися». Чому так і як це вдавалося? Тому що увечері усі разом ставали на молитву.

«Якщо ж хтось ображався чи образив – якою могла бути ця спільна молитва? Про що тоді думалося чи нарікалося?, – каже отець Назар. – Часто ми кажемо: Боже, ти все бачиш і знаєш, тому простиш. Так, Бог простить, тому що любить нас. Питання: як любимо ми? Чи вміємо прийняти, якщо щось не так, як нам би хотілося, не по-нашому?...»

Повністю стрім програми можна подивитися тут: