Живе радіо
Ave, Maria
Живе in Rock
Жива класика
Laudate Dominum


Потрібно замислюватися, ким ми є по суті, бо інакше стаємо беззахисними перед думкою інших, – отець Назар Гавриляк

%d0%9d%d0%b0%d0%b7%d0%b0%d1%80 %d0%93%d0%b0%d0%b2%d1%80%d0%b8%d0%bb%d1%8f%d0%ba

Ми прив’язані й залежимо від багатьох речей у цьому світі, і, як і будь-що, ці прив’язки і залежності бувають як позитивними, так і негативними. Одна із таких залежностей – думка інших людей про нас, думка, яка впливає на нас і наші дії. Чи варто перейматися тим, що подумають інші, а якщо варто – то наскільки? Про це у програмі «Вечірні діалоги з душпастирем» розважав отець Назар Гавриляк.

Що таке думка загалу і як вона впливає на окрему особистість, демонструє класичний експеримент соціальної психології: є група людей і очевидна кількість, скажімо, кубиків чорного та білого кольору. При цьому всі учасники, окрім одного, попереджені – вголос називаємо кричуще неправильну кількість білих і чорних кубиків. Що робить той, кого не попередили? У більшості випадків – повторює те, що кажуть усі, незважаючи на те, що бачить на власні очі. Чому так відбувається?

«Ніхто не хоче бути іншим – диваком, самотнім чи просто не таким, як усі. Всі ми хочемо бути прийнятими, хочемо, щоб нас цінували, любили й поважали чи хоча б не відкидали, – пояснює отець Назар. – Але у цьому прагненні ми інколи суперечимо самі собі – і в тому, що бачимо, і, загальніше, у тому, ким ми є насправді. І тоді дуже заплутуємося…»

Отець наводить показовий приклад найпершої такої «плутанини» – з Книги Буття, розділ 3, про спокушання Адама і Єви Змієм. Сатана-Змій заплутує людину: якби ти був важливий Богові – він би дав тобі те яблуко. І людина починає сумніватися – а справді, чому саме те яблуко, яке запевненнями Змія набуло такої цінності, мені заборонено взяти?

«Так і в нашому житті: людина ніби повинна б бачити і розуміти, що Бог дає і хоче дати їй у цьому житті все, чого вона потребує, але ні – вона має своє бачення і свої «яблука». Той перший чоловік, Адам, жив у гармонії із собою і Богом, алеіз гріхопадінням народилося своє «я». Проте коли Бог покликав Адама – що він відповів? «То не я, то Єва». А Єва сказала: «То не я, то Змій…»

Тобто наше «я» і його прояви й наполягання на своєму часто призводять до відмови від себе, перекладання вибору і відповідальності на когось. І інколи це призводить до трагедій: хочемо видаватися кращими, не тими, ким є насправді, навіть якщо ціною є те, що відбувається у нашому житті.

«Спробуймо собі відповісти на питання – хто я? ким я є? – пропонує отець. – Студентом, лікарем, учителем, священиком, тобто кажемо, чим займаємося, що робимо, і майже ніколи – ким ми є по суті. А про це потрібно замислюватися, тому що інакше стаємо беззахисними перед думкою інших, вона нас форматує на свій лад…»

Щоб осягнути це «хто я насправді», потрібно заглянути у себе, сягнути того, що забуто десь у темному кутку, «розморозитися» і очиститися.

«Це схоже на розморожування холодильника – у його глибинах є речі, про які ми ніби забули, але вони є і впливають на наше життя. Тому інколи потрібно «розморожуватися» – побути у своїй власній тиші, побачити те, що ми хотіли сховати від інших, боячись осуду, прийняти себе і тоді вирішувати, що з цим робити – без огляду на загальну думку чи думку окремих людей…»

Ще одна сторона питання – «бути не гіршим, ніж інші». Саме цим керуються батьки, купуючи дитині дорогий смартфон (причому в кредит). Чи ми самі – купуючи дорогі  «статусні» речі, прагнучи, щоб нас за цим оцінили. Але постає питання: а для кого ми це робимо? Для себе? Навряд, якщо вдома носимо зовсім інший одяг чи постійно думаємо про повернення кредиту за телефон. Тому питання – наскільки і чому нам така важлива думка інших, незнайомих людей, про те, що і ким ми є?

«Згадаймо притчу про Христа і багатого юнака, який випитував – як потрапити на небо? І коли Ісус сказав йому – роздай своє багатство, поділись ним, юнак злякався, бо був «приклеєний» до думки, що має все – окрім неба. Ми, у інший спосіб, також «приклеєні» – до думки інших про нас. Особиво це проявляється у соцмережах – а як я виглядаю, а що про мене думають, а скільки разів мене «вподобали»? Той багатий юнак також хотів справити враження, але коли дійшло до суті – ні, це була тільки поза, маска й не більше… Часто ми проживаємо видумане життя, граємо перед уявною аудиторію різні ролі. І у тих іграх віддаляємося від себе, не стаємо такими, якими хоче нас бачити Бог…»

Ці «ігри», здавалося б, безневинні, затягують у павутину, вирватися з якої стає все важче, оскільки непомітно відбувається підміна понять, важливе замінюється зовнішнім, минущим, неважливим. Показовий приклад: «на Великдень до церкви треба йти у всьому новому, бо що люди скажуть…» Оце «що люди скажуть» в даному випадку – настільки примітивне й обмежуюче, наскільки й показове, адже ми на такі речі зважаємо. Людина змалечку засвоює зовнішні вимоги і потребу їм відповідати, а внутрішнє… якось буде, цього ж ніхто не бачить.

«Як ми вибудовуємо думку про самих себе? Часто самі ж від себе відгороджуємося, закриваємося і самі себе обманюємо – навіть у значних речах, – каже отець. – Часто людина не йде до сповіді, бо міркує – а що ж про мене подумає священик? Тобто важливо не те, що зроблено щось таке, у чому соромно признатися – перед Богом і собою, а що хтось подумає – хоч би й священик…»

Отець Назар каже: так, часто нами керує страх – не перед Богом, а саме перед людьми. Страх осуду, неприйняття, відторгнення за інакшість, який породжує невпевненість в собі, тривожність, незахищеність. І тому, щоб уникнути незручних ситуацій, ховаємо своє справжнє «я», раз по раз зраджуючи себе. Що ж робити?

«Перестати засуджувати себе, – каже отець Назар. – Часто саме на цьому базується страх осуду інших. Якщо ж перестанемо судити самі себе, нас не лякатиме осуд інших. Більше того, ми самі перестанемо судити інших надмірно. Навпаки, з'явиться цікавість до іншої людини: чому вона так говорить чи робить? Чому я так реагую на це? Чому вона мене зараз вчить? Правда, інколи такий урок полягає лише у тому, яким бути не треба – ні для себе, ні для інших…»

Ще одна порада від отця Назара: щоб думки інших – з їхніми досвідами і емоціями, часто негативними і деструктивними, не впливали на нас – зосереджуватися на тому, що робить нас щасливими, спокійними, впевненими, спонукає рухатися вперед, а, отже, шукати Бога.

«Якщо думка інших робить нас уважнішими, самовідданішими, щасливішими – це благо. Але якщо переважає страх, якщо боїмося бути собою, краще перемикнути свою енергію, – каже отець Назар. – Потреба і задоволення від чужого визнання – залежність, як і від наркотика. Так, це визнання дає мить ейфорії, але вона швидко минає…»

Повністю стрім програми можна подивитися тут: