Живе радіо
Ave, Maria
Живе in Rock
Жива класика
Laudate Dominum


Потреба довіри глибоко вкорінена у нашому серці. Коли вона є, немає страху, і є відчуття безпеки, – отець Олексій Саранчук

Maxresdefault  3

Чому так важко довіряти? Здається, відповідь, очевидна: занадто багато у нинішньому світі обману, маніпуляцій, «пластику» у стосунках і «голограм» та фейків у медіа та суспільному просторі. Тому недовіра – ніби бар’єр, який ставимо для захисту від обману. Проте так заодно вбиваємо і найцінніше, що є у житті – любов, яка не існує без довіри. Про довіру і віру у програмі «Вечірні діалоги з душпастирем» розважає отець Олексій Саранчук.

«Ми, люди, потребуємо любові, з якої ми вийшли, – любові Божої. У цій любові є й довіра, тому що Бог, який сотворив людину на свій образ і подобу, подарував їй і свободу волі. Знаючи, що людина може розпорядитися нею і на добро, і на зло, Бог все ж дає нам свободу вибору, – каже отець. – Тому ця довіра Бога до нас, свого творіння, глибоко вкорінена у нашому серці, і є великою потребою. Ми потребуємо, щоб довіряли нам, і потребуємо довіряти іншим – приаймні, хочемо, щоб поряд були ті, кому можна відкрити своє серце, на кого можна покластися. Чому так? Тому що коли є довіра, немає страху, і є відчуття безпеки – ми не переживаємо, не хвилюємося, нам добре. Тому жити – означає довіряти…»

Але є й реалії, бо живемо у часи, коли важко довіритися і довіряти іншим: ми боїмося болю, якого вони можуть завдати, боїмося бути обманутими, ошуканими. І – замикаємося, надягаємо маски, не хочемо показати, якими ми є насправді, повсякчас і повсюдно граємо якісь ролі… Глибинна причина цього – брак довіри до себе, віри, що нас приймуть і будуть любити такими, якими ми є.

«Думаю, корені цього страху – у людській природі, – каже отець Олексій. – Ми народжуємося з природою Адама, який у своїй свободі волі довірився не тому, хто його сотворив, а тому, хто спокусив і обманув. І носимо у собі цю вічну трагедію людини, яка довіряє не правді, а брехні. Як читаємо у Книзі Буття: людина почала боятися Бога і ховатися від нього, адже й про себе дізналася, що нага, а, отже, не має безпеки. Втрата довіри – це втрата безпеки, і тому приходить цей страх. Ми часто замикаємося у собі, тому що боїмося реальності. І це велика проблема і замкнене коло: немає довіри – немає й спілкування, стосунків, і ми стаємо самотніми, життя у нас не вирує…»

Чому ми маємо потребу у інших? Бог – триєдиний, Отець, Син і Святий Дух, і у їх спілкуванні проявляється Його єдність, життя, а не перебування. Людина ж сотворена на Його подобу, тому має потребу в іншому, бо тільки через іншого можна пізнати самого себе. У відкритті себе для іншого й іншого для себе, у взаємному діленні дарами і є справжнє життя, проте для цього потрібна довіра…

«То чому нам так важко довіритися? Як я уже казав, коріння – у нашій Адамовій природі. Але, як каже Слово Боже, всі ми грішні, і тому ідеалізувати людей і думати, що довіряти можна будь-кому, означає наражатися на велику небезпеку. Тож питання і у тому – кому довіряти, чому вірити? Так, базово довіра до світу, як кажуть психологи, формується у перші роки життя і залежить від прийняття нас, від відчуття любові, від близькості батьків: дитина   відкрита до світу й інших, і це важливо на самих початках. Але ми зростаємо, формуємося, й на це впливає багато обставин і людей, яких зустрічаємо у житті. Буває, що зі своєю відкритістю наражаємося на небезпеку: наприклад, розповіли комусь свою сокровенну річ, поділилися, а про це дізналися  інші, хоча це була таємниця лише для двох. І кожен такий випадок, така рана і біль залишаються у нашому серці і пізніше дають про себе знати у недовірі – ми закриваємося і не віримо, що нас не зрадять…»

Тож як вийти із такої ситуації й знову навчитися довіряти іншим, незважаючи на ці рани, зради і негативний досвід, часто уже «прошитий» у підсвідомості? Як виходити зі свого его і повернути віру в людей, навчитися знову відкриватися й довіряти?

«Думаю, на все це є одна відповідь – любов. Тільки вона зцілює. Христос нам сказав: пізнаєте правду, і правда вас зцілить. Для того, щоб пізнати правду про себе, нам треба слухати і почути Господа, який любить нас безумовною любов'ю. Саме тому він став людиною і прийшов на цю землю. Тому хоче увійти у наші страждання, переживання, страхи і болі – щоб ми не боялися і пам’ятали, що ми люблені і прийняті, якими б ми не були і що б не вчинили…»

Апостол Іван говорив: «Погляньте, якою любов'ю полюбив нас Бог, – Він Сина свого єдинородного віддав, щоб кожен, хто у Нього вірить, був спасенний…»

«Тому – довіритися цій любові, повірити у цю безмежну і безумовну Божу любов, – каже отець. – У це можна повірити, вдивляючись у хрест Господній, у того, хто віддав на нас своє життя – помер і воскрес, щоб знову прийти до нас і бути з нами. Господь приходить до людей, які довіряються йому, відкриваються на Нього. І це відкриття серця робиь людину здатною людину народитися наново, відродитися. Це народження, про яке Христос говорить у Євангелії, потрібне кожному із нас – народження від любові Божої, прихід до Бога і самого себе. А прийняття себе означає й здатність приймати інших людей. Приймаючи у своє серце любов, якою Бог наповнює наші серця, ми стаємо здатними любити інших людей. Бог нам довіряє – навіть у тому, виберемо ми спасіння чи ні, і у цій довірі Він завжди на нашій стороні, завжди з нами, ця любов зціляє нас від недовір'я, підозр і страхів…»

А цих страхів, підозр і недовіри у нашому серці накопичується стільки, що часто робимо вибір не покладатися ні на кого, розраховувати тільки на себе, бути самотніми. Живемо у постійній тривозі – як все складеться, що нас чекає у майбутньому…

«Недовіра – це хвороба сучасності. Звичайно, є психотерапевти й психологи, які можуть допомогти побачити проблему, привідкрити моменти, де і в чому ми зранені. Але понад усіх лікарів і психологів є Бог, який чекає, щоб ми відкрилися на Його присутність. Ми можемо робити це у молитві від серця, і просити Його показати нам нас самих. Якісь речі ми давно позапихали у підсвідомість і самі не розуміємо, чому чинимо й відчуваємо так чи інакше. Але приходить Святий Дух зі своїм світлом і показує нам наші зранення – не для того, щоб осудити чи принести новий біль, а щоб ми їх побачили і віддали Йому. Ми можемо попросити Його торкнутися цих зранень і зцілити їх. Можемо пережити їх ще раз, але вже у світлі Того, хто є з нами, хто не покидає нас ніколи, і кого ми приймаємо у своє серце…»

Отець Олексій розповів історії з власного життя й про власні досвіди такого зцілення. Радить пошукати історію католицького священика з Неаполя  Доліндо Руотоло (1882-1970), проголошеного Слугою Божим, і Акт Довіри, який він залишив по собі. Це – історії про віру, довіри і покликання.  

«Коли ми довіряємося Богові, він веде нас своєю дорогою. Його думки – не наші думки, Його дороги – не наші дороги, але коли людина довіряється Богові, в житті стаються неймовірні чуда. Бог може творити неймовірні речі – коли молимося разом і прикликаємо Святого Духа, і за ці шість років ми всі переживали такі моменти не раз. Коли людина відкривається у молитві, і це стається, часто течуть сльози, тому що десь досвідчується той біль, але, водночас, досвідчується й полегша. Тому що все, що виходить на світло, стає світлом. І отримавши таке зцілення, наше серце схиляється до того, що все-таки можна довіряти, а, отже, відкриватися для любові…»

Повністю стрім програми можна подивитися тут: