Живе радіо
Ave, Maria
Живе in Rock
Жива класика
Laudate Dominum


Прохання до батьків – чесно визначитися, що насправді є для них важливим: розвиток дитини чи здійснення їхніх нереалізованих мрій, – християнський психолог

M shkrobut2

Часто батьки, які хочуть дати дитині найкраще, допускаються великих помилок у цих прагненнях і, самі цього не усвідомлюючи, руйнують її душу, уявлення про себе і світ і, врешті, майбутнє життя. В даному випадку, йдеться про найкращі наміри, якими, як відомо, буває вистелена дорога до пекла. Як так стається і що таке «токсичне батьківство» – у програмі «Психологічна порадня» на «Воскресіння. Живе радіо» пояснює християнський психолог Мирон Шкробут.

Здавалося б, як добрі батьки, які піклуються про свою дитину, можуть стати токсичними – тими, хто отруює життя? Виявляється, для цього потрібно зовсім небагато: батьки, які до певного віку є для дитини незаперечними авторитетами, легко можуть завдати біль і травму, часто навіть не усвідомлюючи цього. І найчастіше це – вербальне насилля, зранення словом.

«Найперше, що роблять у цьому сенсі батьки, – не називають дитину по імені, – каже психолог. – Поширена форма – звертання до дитини у наказовій формі, як до стороннього: «пішов і зробив!», «негайно ліг спати / з’їв кашу / вимив руки» тощо. І дитина несвідомо засвоює сценарій: «я – ніхто, я не маю права на протест, я повинен, мені сказано»… »

Ще один із найбільш деструктивних моментів у спілкуванні з дитиною (власне, як і з людиною у будь-якому віці) – порівнювати з кимось, знецінюючи досягнення і чесноти людини. І це також відбувається непомітно і «з найкращих міркувань». Знайомий багатьом приклад: дитина приходить до мами, сяюча і щаслива, бо отримала аж 11 балів, а мама й каже: «а от Іванко дістав 12…» І це, каже психолог, – як підрізати крила. Мама може цього не усвідомлювати й думати, що так стимулює синочка до ще кращих оцінок, але результат і ефект, як правило, більш ніж протилежний: дитина втрачає натхнення і драйв, і, в кращому випадку, приносить посередні оцінки, адже «і так ніхто не похвалить». Чому так? Зокрема, й тому, що її постійно порівнювали з кимось, на думку мами, кращим,

«Якщо дитина не чує справедливого схвалення з боку батьків – того, що у певному віці для неї є надзвичайно важливим, вона робить дуже далекосяжні висновки: «я - не такий, я – не цінний, я ні на що не здатний, хтось кращий за мене» Саме це насправді кажуть батьки, буркаючи «чому не 12?» Словами, навіть сказаними на емоціях, на кшталт «бовдур», «нездара», «подивися на інших дітей», які повторюються раз по раз, батьки немов підрубують деревце при корені і потім дивуються, чому воно таке хирляве. А не росте це «деревце», зокрема, і через це вербальне насилля, яке, по суті, є зневагою, знеціненням дитини як особистості, невірою у неї…»

Наступний момент, яким грішать багато батьків, – внутрішня впевненість, що «я краще знаю, що тобі потрібно і що для тебе краще». Зокрема, йдеться про гонитву за досягненнями, успіхами і «супер-розвитком» дитини. І у 7-8 років день дитини розписаний погодинно – іноземні мови, музика, танці, спортивні секції тощо, без просвітку і відпочинку, тому що «дитина має бути успішною». Все так, але батькам варто задати собі питання – а для кого цей успіх? Ви стараєтеся для дитини – чи, все ж, для себе? Для власного самоствердження і реалізації у дитині того, чого не досягли самі? Звісно, приємно у колі друзів похвалитися «яка у нас геніальна дитина», хоча це і схоже на похваляння найновішим айфоном чи крутою машиною – як статусними речами, які свідчать про те, що ви чогось досягли, але…

«Те, що з такими вимогами і «заточеністю» з самого дитинства на досягнення і «успішні успіхи», людина у 30-40 років помре від інфаркту – інша справа. Головне ж – що «я похвалюся перед подругами, яка у мене геніальна дитина», – досить жорстко коментує  Мирон Шкробут. – Тому прохання до цих «хороших батьків» – чесно визначитися, що насправді є для них пріоритетом: розвиток дитини чи здійснення їхніх нереалізованих мрій, незважаючи на бажання і мрії дитини?»

Отже, про мрії. Завдання справді добрих і люблячих батьків – допомогти дитині розпізнати, що вона любить і чого справді хоче, почути, про що мріє ВОНА, а, отже, саме у цьому напрямку потребує розвитку. «Пізнай, що ти любиш – і тобі не доведеться працювати жодного дня у своєму житті» – це слова Конфуція, сказані дві з половиною тисячі років тому. Це – про покликання, яке є у кожної людини, про таланти, які є у кожного. Тому батькам потрібно прислухатися до дитини і її прагнень, допомогти на цьому шляху, дозволити спробувати те чи інше. Можливо, у майбутньому дитина не захоче займатися футболом чи танцями, але у її житті і свідомості назавжди залишиться цей момент – «я спробував \ спробувала», «мої батьки мені дали те, чого я хотів \ хотіла саме тоді».

«Часто, коли людина у депресії, психотерапевти ставлять просте запитання – про що ви мріяли в дитинстві? – каже Мирон Шкробут. – Для чого це запитання? Тому що у кожного було щось таке, що гріло і додавало натхнення. І коли люди віднаходять це знову, приймають це, повертаються до себе – міняється життя: і в 30, і у 40, і в 50 років люди змінюють професію і сферу діяльності, нарешті починають займатися тим, чим мріяли, і – щасливі. Так повернути життя ніколи не буває запізно…»

Є ще один нюанс у стосунках «батьки – діти»: батьки-конкуренти. Це батьки, які намагаються принизити і знецінити те, що роблять їхні діти, – незалежно, 5 років їм чи 45. Це і вищезгадане «ти недотягуєш», і дуже розповсюджене «у мене кращий борщ / вареники \смак», і «та куди тобі з твоїм ростом \ носом» тощо. І тут питання до і щодо цих батьків: насправді у них немає відчуття власної цілісності, вони самі свого часу зранені. І для того, щоб підняти власну самооцінку, вони знаходять спосіб – принизити іншого. А хто є найближчим і «під рукою»? Їхні діти.

Окрема тема –  гіперопіка: це – про потребу контролю всього і завжди, знову ж таки, незалежно 5 людині років чи 45. Слова «ти без мене пропадеш», «якщо я не проконтролюю, все буде не так»  –  саме про це, і це також токсичні стосунки, які отруюють життя.

І про найгірші прояви вербальної токсичності, які може почути дитина – це слова «краще би ти не народився». Чи – «якби не ти, я би зробила / зробив кар’єру». Чи – «якби не ти, я би ніколи не жив з твоєю мамою / не жила з твоїм татом». Дитина бере провину за нещасливість батьків на себе – так влаштована дитяча психіка, зокрема, у ранньому віці. І тому, поза усіма такими чи подібними словами, чує – «мене не хотіли», «я непотрібний», «я заважаю». Часто люди з такими сценаріями, закладеними в дитинстві батьками, живуть із цим все життя. Як і з думкою, що любов потрібно заслужити, вона не дається просто так…

Проте Мирон Шкробут говорить і про дивовижні речі, які може робити слово і справжня любов батьків. «Своєю любов’ю ми можемо зцілити наших дітей від багатьох ран, завданих і життям, і, несвідомо, нами самими. Можемо закласти такі сценарії і потуги, що це деревце – дитина, розвинеться у квітуче дерево…»

Повністю послухати стрім програми можна тут: